18 листопада 1935 р. у Варшаві розпочався найбільший судовий процес над українцями - членами підпільної Організації Українсь-ких Націоналістів. На Варшавському та Львівському процесах над "Степаном Бандерою та товаришами" було обвинувачено 29 осіб. У підсумку обвинувачені були засуджені на 213 років, 6 місяців в'язниці, 4 довічні ув'язнення, 3 смертні вироки (які були замінені довічними термінами), дві особи було виправдано. Відповідно до судового вироку, дані політичні процеси, які відбувались у Польській державі, навряд чи є менш резонансними, аніж їхні сфабриковані аналоги в Радянському Союзі. Та коли в Києві чи Харкові засуджували ні в чому не винну сивочолу інтелігенцію, то у Варшаві та Львові на лаві підсудних сиділи студенти, за плечима яких була реальна боротьба за Українську державу.

До теракту готувались довго і ретельно: спостерігали за ймовірними жертвами майбутніх замахів, обирали місце і час, під-бирали бойовиків. У грудні 1933 р. прийнято остаточне рішення про вбивство генерала Пєрацького. 3 весни 1934 р. здійснюється постійне спостереження за поль-ським міністром. У цей же час Степан Бандера (крайовий провідник ОУН на українських землях) підбирає виконавця атентату. Слід зауважити, що бойовик ОУН мав підірвати себе разом з міністром, і на цей смертний чин зголосились три особи. Вибір упав на 20-літнього Гриця Мацейка - "Ґонту".

А далі смертнику дивним чином вдається втекти з Варшави. За Мацейком бігла охорона, його переслідувала поліція, він опи-нився в оточенні, коли забіг у житлові будинки. Та коли переслі-дувачі полювали за чоловіком в "зеленому плащі", то з інших дверей будинку спокійно вийшов молодий чоловік, який прилучився до великого гурту спостерігачів. А потім ще було подолано 50-кіло-метрову відстань від Варшави з переховуванням по конспіративних квартирах. У результаті Григорія Мацейка таємно переправляють в Аргентину, де він і провів решту свого життя.

Значно більша невдача трапи-лась ще раніше - у Празі було виявлено і передано у руки польській поліції так званий архів Сеника - архів ОУН, який зберігався членом Проводу ОУН Омеляном Сеником. Яким чином архів потрапив у руки чеської поліції, а потім був неофіційно переданий польським урядовцям - таємниця, яку й до сьогодні не розкрито. Але саме матеріали архіву поляки використали під час слідства та допитів членів ОУН: засекречену інформацію підсовували ув'яз-неним, переконуючи, що її здо-буто від того чи іншого члена організації. Таким чином створювалась ілюзія, що всі товариші призналися і поліції відомо усі деталі операції - отже ж, зникала потреба щось утаємничувати. Втім, з 12 підсудних у Варшавському процесі лише троє зізнались у своїй участі.

Парадоксально, але коли обвинувачені і свідки не могли висловлюватись, пропагандою ідей ОУН довелось займатись оборонцям. Це найвідоміші українські адвокати, доктори права, які після закінчення процесу отримали спеціальну подяку від Зборів українських адвокатів за "працю й жертовність в обороні української молоді". Виступи адвокатів були яскравим свідченням того, на-скільки справа ОУН була важ-ливою і для старших та шано-ваних у суспільстві українців. Навіть поляки зауважували, що "в історії польського судівництва ще ніколи не записано, щоб суд від-кидав стільки заяв оборонців."

На цю вістку українське суспільство відреагувало національною жалобою - відмінено усі імпрези з нагоди святкування Нового року, а на багатьох українських хатах з'явились чорні стяги.

Ті люди вбили, бажаючи слу-жити справі свого народу. Ми не думаємо, що таким чином вони їй добре служили. Успішно служать вони їй щойно тепер: три четвертини польської преси, що протягом сімнадцяти років не хотіли знати слова "український", протягом цих трьох тижнів навчилися цього слова і вже його не забудуть. А люди, які не писали інакше, як про "гайдамаків", сьогодні соромляться того дурного клейма про "понурий вигляд" цих людей."

Перший конфуз трапився на початку: коли останнім в зал вве-ли Степана Бандеру, усі підсудні встали, вітаючи його окликом: "Слава Україні", за ними піднялись оборонці, а також трибунал та лава присяжних. А втім, суддя не став карати підсудних, оборонців, а разом з ними й лаву присяжних та себе.

Користуючись правом останньо-го слова, Степан Бандера сказав: "Тому, що в цій залі розглядали атентати, що їх виконувала Організація, міг би хтось думати, що Організація не числиться з життям людини взагалі і навіть з життям своїх членів. Коротко скажу: люди, які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість, ОУН цінує вартість життя своїх членів, дуже цінує..." На Львівському процесі над Бандерою та товаришами 27-річний Крайовий провідник ОУН, вдруге за останній рік, отримав вирок: довіч-не ув'язнення.

3грудня 2005 року у Палаці культури "Орбіта" відбулися ювілейні урочистості та концерт народного хору "Запорозькі козаки" з нагоди п'ятнадцятиріччя його створення. Була переповнена зала, була маса привітань, теплих слів колег і друзів, представників художніх колективів; були й офіційні поздоровлення від владних структур. Всі учасники хору були нагороджені похвальними грамо-тами, подяками. Дуже багато щирих слів було сказано на адресу учасників хору та їхніх керівників Петра Степкіна і Олександри Шевченко. Мова йшла не тільки про майстерність колективу, якої він досягнув за 15 років, але й про ту роль, яку від відігравав протя-гом усього періоду.

Ініціатором створення (за дорученням "Просвіти") і душею пісенного колективу стала Олександра Іванівна Шевченко. Мало хто може собі уявити, як на голому місці створений творчий колектив. Не було приміщення, керів-ника хору, не було оркестру, та й самих учасників бракувало, то ж першими його учасниками стали члени Просвіти. Та всеж, дякуючи титанічній праці однієї просвітянки, був створений хоровий колектив, художнім керівником став Петро Іванович Степкін, який разом із Олександрою Шев-ченко стали чудовим творчим дуетом.

Як і подяки всім, хто з перших днів стояв поряд: це наші концертмейстери О.Данилко і Ю.Горчинов, співаки: О.Сафонова, П.Лавриненко, М.Іваненко, О.Деменко, С.Кривенький, Н.Волинець, Т..Кармазь, Г.Ажажа, О.Гапонов, В.Музичук, Л.Чорноус, О.Бурима...

1-го січня 2006 року виповнюєть-ся 50 літ від дня народження одного з найактивніших розбудовників сучасного українознавства – відо-мого письменника, вченого, журналіста й видавця Миколи Костянти-новича Дмитренка. Якось академік М. Жулинський писав про нього: "Микола Дмитренко – оригінальна постать в українській культурі. Оригінальна не вибуховим виявом свого таланту в новаторських формах, а своєю працьовитістю в різних галузях культури – прозаїк, поет, вчений мистецтвознавець, фольклорист, популяризатор науки, журналіст".

Народився Микола Дмитренко в с.Зятківцях Гайсинського району на Вінничині в багатодітній хліборобській сім'ї, 1973-го року закінчив місцеву середню школу, а 1989-го року – філологічний факультет Київського державного університету ім.Т.Шевченка. Потім навчався в аспірантурі.

Ювіляр – член Національної спілки письменників України, кандидат філологічних наук, завідувач відділу фольклористики, старший науковий співробітник і член Вченої ради Інституту мистецтвознавства, фольк-лористики та етнографії, керівник секції фольклористики Малої академії наук України "Дослідник", головний редактор часопису "Народознавство". Він учасник міжнарод-них кінофестивалів у Марселі (1997) і Роттердамі (1998). В 2004 році читав лекції в Сорбонському університеті (Франція), налагодив зв'язки з укра-їнською діаспорою Франції.

Наукова громадськість знає Ми-колу Костянтиновича як активного збирача українського фольклору. Ним записано понад тисячу народ-них пісень, чимало казок, легенд, переказів, прислів'їв та приказок, зага-док, прикмет, повір'їв, матеріалів до народного сонника. Ці записи зроб-лені в основному на Поділлі, Буковині й Київщині.

М.Дмитренко - автор цілої низки художніх книг, багатьох літературно-критичних і публіцистичних статей. Найзначніші з його видань: "Допит. Повісті, оповідання" (1989), "Манд-рівник. Поезії" (1994), "Материк і море. Поезії" (1998), "Чорна вівця. Роман" (1999), "Квіти добра. Лірика" (2005). Він регулярно друкується в таких газетах і журналах, як от "Літературна Україна", "Культура і життя", "Сільські вісті", "День";, "Україна молода", "Вітчизна", "Дніпро", "Київ" та ін.

Микола Костянтинович упорядкував більше двадцяти збірок фольклору й різних антологій ("Жартівливі та сатиричні пісні", 1988; ";Українські міфи, демонологія, легенди",1992; "Народні прислів'я та приказки", 1999; "Українська історична драма", 2003 та ін.). Він заснував серії видань "Народна творчість", "Народні загадки", "Народні байки", "Українські народні казки" і "Народні прикмети". Майже до всіх книжок названих серій ним написані розлогі передмови.

Не можна обминути й того, що наш ювіляр – член редакційної колегії серії "Український історичний роман" видавництва "Український центр духовної культури" (вже опубліковано майже тридцять книг цієї серії) та учасник численних міжнародних книжкових виставок (2004-го року за краще мініатюрне видання на одній із таких виставок нагороджений дипломом 1-го ст.).

Згідно статті 10 Конституції державною мовою в Україні є українська мова. Державна мова – це засіб об'єднання і утвердження українців на своїй землі, це – наш державний кордон у світовому інформаційному просторі, інструмент державної влади.

Беремо Закон України "Про рекламу". Стаття 6: "Реклама розповсюджується на території України виключно українською мовою". А ст.35 Закону України "Про мови" уточнює, що "Тексти офіційних оголошень, повідомлень, плакатів, афіш, реклами і т. ін. виконуються українською мовою". В Гуляйполі є значна кількість громадян-підприємців, які свідомо дотримуються законів України про державну українську мову. Але хто дозволив в Гуляйполі вивіски: "Аннушка", "Торговый комплекс "Ксения", "Эксклюзив для настоящих ценителей", "Связной", "Мир обуви", "Рекламное Гуляйполе" "Объявления частного характера", "Парикмахерская", "Ремонт и пошив обуви", "Рембыттехника" і т.ін.?..

Звернімося до діяльності державної "Укрпошти". У чотирьох пресових кіосках, поряд із величезною кількістю газет і журналів мовою колишньої метрополії – 333 назви, – ви знайдете в українському місті Гуляйполі тільки три газети українською мовою, це 0,9 %.

Якось раз автор цих рядків побував у КСК на концерті "Забуті пісні". На 30 пісенних номерів концерту тільки один (!) був українською мовою.
А ось що стверджують з цього приводу "Основи законодавства України про культуру":
Стаття 3. "Держава у пріоритетному порядку створює умови для розвитку культури української нації..."
Стаття 4. "Держава дбає про розвиток україномовних форм культурного життя..."
Стаття 11. "Громадяни зобов'язані додержуватися вимог чинного законодавства щодо діяльності у сфері культури"

Отже, наше Ватерлоо (а Пол-тавську битву можна тлумачити саме так!) ми рекламуємо, прикрашаємо кольоровими обгортками, мало не піднімаємо на щит як предмет української слави та гордості (бо інакше навіщо ви-пускати такий товар українському виробнику?). Про що, власне, це свідчить? Щонайменше про те, що історичний генокод українців – будемо називати речі своїми іменами – серйозно пошкоджено, наслідком чого, власне, і є таке прищеплювання українцям ім-перської "слави" Романових. І річ навіть не в тому, чи знають укладачі цього тексту про фатальну роль поразки під Полтавою для української державності. Гірше те, що "архетип" історичної свідомості нашого народу деформоно – як і сприйняття демократії, політичної й економічної свободи. Адже це речі взаємопов'язані.

Мабуть, якщо ми будемо йти лише за модою чи масовим попитом (окрема проблема: а як він формується? Чи так уже стихійно?), то взагалі матимемо справу з воістину сюрреалістичною ситуацією. Мені доводилось бачити на розкладках у центрі Києва дві майки, що лежали просто поруч: на одній було написано "Так! Ющенко!", а інша... рекламувала прапор і герб СРСР! То що, попитом користується і та, й інша? Про що ж свідчить цей сигнал?

На запрошення Правління обласного об'єднання Товариства "Просвіта" 13-14 січня у Запоріжжі побувала з різдвяною концертною програмою Заслужена чоловіча хорова капела "Червона калина" з Івано-Франківська, художній керівник та диригент – засл. артист України Володимир Зварун.

На початку 90-х років капела одна з перших побувала в східних і південних областях України, несучи у ці змосковщені краї дух волі і боротьби за незалежність. Та не менше відомий цей колектив запоріжцям своєю допомогою у становленні 15 років тому просвітянського хору "Запорозькі козаки". З тих часів тривають і кріпнуть творча дружба цих співочих колективів і теплі особисті стосунки. Хорова капела "Червона калина" за час свого існування дала сотні концертів, представляла Україну на Міжнародних фестивалях, конкурсах у Словаччині, Англії, Франції та у Греції, де отримали бронзову медаль і звання лауреата Міжнародного конкурсу.
 Основу репертуару складають заборонені в часи комуністичного тоталітаризму українські пісні: стрілецькі, повстанські, козацькі, духовна музи-ка... Цього разу калиняни показали нам зі сцени ще і театралізований вертеп, учасниками якого стали також діти хористів.

Програма перебування у Запоріжжі була досить напруженою: відбулися концерти у Палаці культури "Орбіта", в педучилищі, у ПК ЗТР, а іще зустріч із колективом хору "Калина", з яким гостей також пов'язує давня дружба. Просвітяни, патріотична громада Запоріжжя з насолодою слухали народні пісні, твори на слова Тараса Шевченка, що стали вже класикою, складні оперні та духовні твори у виконанні капели "Червона калина". Високу майстерність виявили солісти хору Світлана Березовська та Ярема Гаврилюк.
Чистий спів калинян, теплі зустрічі з ними поза сценою наповнювали серця запорожців почуттям кровної спорідненості, наснажують нас незламною вірою в те, що, об'єднавшись, відродимо славу Україну.