"Просвіта"-Запоріжжя

Відомому вченому, професору, доктору філологічних наук, академіку вищої школи, Почесному Голові Запорізького обласного об’єднання ВУТ „Просвіта” імені Тараса Шевченка Чабаненку Віктору Антоновичу у вересні 2007 року виповнилось сімдесят років.

Підґрунтя українських сьогочасних проблем державного будівництва „лежить у питанні формотворчої, будівничої правлячої касти”. Вона мусить бути „тверда і невблаганна щодо самої себе, не піддаватися матеріальним спокусам вигідництва чи оспалості, ставлячи над усе поняття чести і обов’язку, безоглядно вірити в свою справу...”[1:16]. У степовому краю Нижньої Наддніпрянщини, де нуртувала козацька воля, гартувалася духовна і національна верства провідників, „лицарських синів”, формувалася державницька ідея, ще збереглися представники, які не втратили алгоритм генетичного коду, намагаючись віднайти „золоту нитку історії” в проваллі віку юрби (бо тільки „в своїй хаті своя правда, і сила, і воля”), і свідомі свого великого покликання „у царстві людської культури”.

До таких лицарських синів належить ім’я доктора філологічних наук, професора, Заслуженого діяча науки і техніки України, члена Національної спілки письменників України Віктора Антоновича Чабаненка. Він народився у простій селянській родині, батьки якої через усі випробування більшовицьким режимом зберігали українське національне коріння з твердим моральним законом не піддаватися матеріальним спокусам, дотримувалися понять „честі й обов’язку”, виховували у дітей почуття синівської любові до „занапащеного” козацького краю, його історії, культури, до праці, до людей. Духовне життя родини перебувало у лоні збереження і плекання історичної пам’яті про своїх героїчних предків, запорозьких козаків. Українська народна пісня, що лунала в біополі козацького степу і вдома, козацькі думи, легенди і перекази, народні традиції складали глибинний шар духовного світу; а ще в ті далекі й незабутні молоді роки йому здавалося, що все навколо пов’язане із Шевченком, живе Шевченком – сформували його особистість.

Віктор Чабаненко закінчив у 1954 році Кушугумську середню школу Комишуваського району Запорізької області і цього ж року став студентом філологічного факультету Запорізького державного педагогічного інституту. З відзнакою його закінчив у 1959 році і був призваний до війська. Вступає, закінчивши службу у війську, до аспірантури при кафедрі української мови Запорізького педінституту, в якій навчається під керівництвом відомого мовознавця професора С.П. Cамійленка. Дисертація „Говори долини річки Кінської” у 1965 році була направлена до вченої ради Дніпропетровського університету й успішно захищена. Автор цією роботою започаткував вивчення живого народного мовлення Запорізького краю в усьому його розмаїтті. У ній він відзначав, що „говори долини річки Кінської в значній частині генетично співвідносні із говорами середньонаддніпрянськими і є їх своєрідною новонародженою гілкою, поширені в зоні поступового переходу старожитніх середньонаддніпрянських говорів у „новоутворені” степові говори. Процес утворення досліджуваних говорів яскраво відображає закономірності розвитку південно-східного наріччя, а також дещо й закономірності розвитку української загальнонаціональної мови” [3:22].

Повний сил, енергії і бажання працювати молодий кандидат наук цілком поринає в наукову і навчальну роботу кафедри на посаді асистента, викладача, старшого викладача, в.о. доцента. Та життєвий тест, який Віктор Чабаненко склав на мудрість, треба було пройти ще й на мужність, „на сил безмірність”, коли став на захист від огульної критики знизу і згори роману О.Гончара „Собор”, влаштований на замовлення „керуючою і направляючою”, її всюдисущого і „недремного вуходоносора”. За непохитність думок у 1968 р. був звільнений з роботи. Та поневіряння кандидата наук у ранзі безробітного лише посилили в ньому ті цінності, якими ніколи не поступався: справедливість і свобода, любов до рідного Запорозького краю і до Батьківщини, осмислення себе як частини великої цілісності – свого народу.

Повернувшись до наукової і викладацької роботи, продовжує плідно працювати не лише у галузі українського мовознавства, а й літературознавства, тісно співпрацює із редакцією Білоруської енциклопедії та газетою „Література і мастацтво”, перекладає українською мовою з білоруської поезії М.Богдановича, Я.Купала, Я.Коласа, П.Бровки, Р. Барадуліна та ін., з німецької Г.Гайне, Г.Гервега, з російської А.Майкова та ін. Одночасно працює над докторською дисертацією. Публікує низку статей з обраної теми дисертації: „Мовні контакти і мовна експресія”, „Норми словотворення і мовна експресія”, „Засоби експресивного волевиявлення в українській мові”, опубліковані в журналі „Мовознавство”, „Стилістичне увиразнення фразеологізмів”, „Стилістичні можливості словотвірних варіантів” в журналі „Українська мова і література в школі” та ін., а згодом монографію „Основи мовної експресії” й автореферат дисертації „Речевая экспрессия и актуальные вопросы украинской лингвостилистики”. У монографії автор вперше здійснює дослідження експресивних засобів на фактичному матеріалі загальнонародної української мови, вивчає психолінгвістичні, соціолінгвістичні основи мовної експресії та структурну організацію мови з огляду мовної експресії, встановлює засоби, які забезпечують експресивність у сучасній українській мові. Автор простежує усю розмаїтість експресивних засобів мови і робить висновок, що „усі експресивні засоби сучасної української загальнонародної мови взаємно пов’язані й утворюють чітко організовану систему. Ця система складалася, шліфувалася, вдосконалювалася протягом тривалого часу... Вона й нині бурхливо розвивається і збагачується, будучи міцним діалектичним переплетінням нового, такого, яке щойно народилося, з традиційним, усталеним, таким, що спирається на історично глибокий культурно-національний контекст, на великий мовотворчий досвід українського народу” [4:150].

У 1984 році захистив докторську дисертацію. Відтоді протягом одинадцяти років (1985-1996) обіймав посаду декана філологічного факультету, на якій багато праці доклав для становлення на базі педагогічного інституту новоствореного університету, філологічного факультету, кафедри загального мовознавства, яку очолює з 1984 року до цього часу. Він є одним із провідних дослідників засобів мовної експресії. Творчо, по-новому автор розглядає актуальні питання української лінгвостилістики в уже згаданій праці „Основи мовної експресії” (1984) та „Стилістика експресивних засобів української мови. Частина 1 (1993); Частина 2 (1995); Частина 3 (1996), „Стилістика експресивних засобів української мови” (2002). У монографіях аналіз виражально-зображальних , експресивних засобів української мови він проводить на фактичному матеріалі всіх структурних рівнів, функціональних стилів і різновидів сучасної української загальнонародної мови нетрадиційно, не в стосунку їх до того чи іншого рівня мовної структури, а в зв’язку з тими основами, на яких вони постають у різнорідній мовленнєвій практиці людини.

Професор В.А.Чабаненко – вчене звання присвоєно в 1987 році – викладає загальне мовознавство, історію мовознавства, стилістику української мови, вступ до слов’янської філології, керує науковими роботами аспірантів, чотирнадцять з яких успішно захистили кандидатські дисертації, член спеціалізованої ради із захисту докторських та кандидатських дисертацій при Дніпропетровському університеті, був протягом трьох каденцій головою спеціалізованої ради із захисту кандидатських дисертацій при Запорізькому національному університеті, продовжує розробляти проблеми лінгвостилістики, соціолінгвістики, української діалектології і діалектної лексикології і лексикографії, історії й актуальні питання сучасної української мови. Він автор багатьох наукових розвідок у галузі літературознавства, літературної критики, публіцистики, фольклористики. Публікує власні поезії в альманахах „Вітрила–69”, „Хортиця–2”, „Великий Луг”, продовжує роботу над перекладами з білоруської, польської, болгарської, сербської, словенської мов. Пізніше переклади поезій з різних мов (їх об’єднують ідеї свободи, патріотизму, нескореності й незнищенності людського духу в боротьбі зі злом) будуть видані під назвою „Суголосся” (2004) видавничим центром Запорізького обласного об’єднання Всеукраїнського Товариства „Просвіта” імені Тараса Шевченка на кошти Товариства української мови „ТУМ–Чикаго”, головою якого є професор Віра Боднарук.

Ще у студентські роки, а потім, коли збирав діалектні матеріали для написання дисертації, В.А.Чабаненко долучився і прислухaвся не лише до говіркового мовлення, але й до історичної пам’яті народу про хоробрих козаків, оборонців, славних лицарів землі української, про їхню боротьбу за волю рідної Батьківщини. Старанно записував діалектні слова, фрази, пісні, народні прислів’я, приказки, перекази та легенди. Згодом виник задум зібрати докупи й видати окремою книжкою легенди і перекази збирачів-подвижників усної народної творчості, зокрема тих, які „пройшли фольклорною нивою Нижньої Наддніпрянщини”, доповнивши її власними записами і записами своїх сучасників. Так з’явився збірник легенд та переказів Нижньої Наддніпрянщини „Савур-могила” (К.: Видавництво художньої літератури „Дніпро”, 1990), до якого ввійшли записи народної творчості, здійснені Я. Новицьким, Д.Яворницьким, І. Манжурою, О. Стороженком, О.Афанасьєвим-Чубинським.

В.А.Чабаненка, записувача і дослідника потужного пласту говорів нижньонаддніпрянського ареалу, приваблює насамперед вроджена народна мудрість його носіїв, дотепність, семантичне розмаїття говіркового мовлення, захоплює природа народного мислення. Свій задум передати це творче мовностилістичне і семантичне багатство народного мовлення здійснює в серії „Пам’ятки мовної культури Нижньої Наддніпрянщини”, до якої увійшли книги: „Сестра орлів” Легенди та перекази (1991 р., 96 с.), „Мудре слово” /Прислів’я та приказки в говірках Нижньої Наддніпрянщини (1992 р., 170 с.), „Гартоване слово” / Постійні порівняння в говірках Нижньої Наддніпрянщини (1995 р., 164 с.),– за ці праці він удостоєний звання лауреата премії імені Павла Чубинського, – „Фразеологічний словник говірок Нижньої Наддніпрянщини” (2001 р., 200 с.), „Прізвиська Нижньої Наддніпрянщини” (Книга 1, 2005 р., 260 с.; Книга 2, 2005 р., 261-491 с.). До першої збірки включено легенди та перекази, які пов’язані з історією та героїчною боротьбою козаків Запорозької Січі, зібраних переважно укладачем. Друге видання серії вміщує майже три з половиною тисячі прислів’їв та приказок. Упорядник для публікації взяв лише ті, що є, власне, місцевими варіантами або переробками уже відомих висловів, які були не зафіксовані на той час в академічних та популярних виданнях. Третій і четвертий збірники серії вміщують близько двох тисяч постійних порівнянь і близько трьох тисяч фразеологічних зрощень, фразеологічних єдностей, фразеологічних сполучень тощо, і є вагомим надбанням у справі регіональної фіксації українського живого мовлення й українського мовознавства зокрема. Це словники диференційного типу, бо в них подаються лише ті постійні порівняння і сталі фразеологічні звороти, які не фіксуються „Фразеологічним словником української мови” (1993) або ж введені до реєстру у зміненій формі, з іншим лексичним складом чи значенням. П’ятий випуск цієї серії – це словник прізвиськ мешканців Нижньої Наддніпрянщини у двох книгах, який фіксує майже 12 тисяч неофіційних, вуличних антропонімів, записаних переважно самим укладачем та студентами Запорізького національного університету, колегами та численними кореспондентами у 254 населених пунктах Нижньої Наддніпрянщини. Укладач Словника поставив завдання повного антропонімного обстеження регіону Нижньої Наддніпрянщини, тому записи прізвиськ здійснювалися не тільки в сільських населених пунктах, але й у містах і селищах міського типу. Це й дало змогу зібраний значний матеріал на території суцільного обстеження систематизувати й подати попередню класифікацію неофіційних антропонімів за типологічними, генетичними, системно-семантичними, граматичними, словотвірними, стилістичними і функціональними ознаками, яку автор подав у Передмові. В історії українського мовознавства це перший регіональний словник неофіційних антропонімів, який може бути використаний для широкого кола досліджень.

Багато праці доклав В.А.Чабаненко при укладанні "Словника говірок Нижньої Наддніпрянщини" у чотирьох томах (Запоріжжя, 1992). Словник фіксує понад десять тисяч реєстрових одиниць, зібраних укладачем і студентами філологічного факультету ЗНУ, а також до нього введено понад тисячу лексем, що зафіксовані укладачем серед фольклорних і етнографічних записів другої половини ХІХ – початку ХХ століття в 175 населених пунктах колишньої Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній; використано „Словник української мови” Д. Яворницького (т.1, Катеринослав, 1920) й окремі діалектологічні студії сучасних українських мовознавців. Словник певною мірою можна вважати історичним, оскільки джерела його реєстру охоплюють лексику порівняно широкого хронологічного зрізу. „Словник говірок Нижньої Наддніпрянщини” був високо поцінований Олесем Гончарем і українською науковою громадою. За цей словник у 1996 р. Українським Товариством охорони пам’яток історії і культури він був нагороджений премією імені Павла Чубинського.

У дослідницькій роботі В.А.Чабаненка значне місце посідає вивчення українсько-білоруських літературних і культурних взаємин. Серед не одного десятка статей, що торкаються цієї широкої теми, назвемо тільки такі: „Українська література і Янка Купала”, „Співець братства”, „Над сівым Дняпром, над гаманлівым Чарамошам”, „Олесь Гончар і Білорусь”, „З любоўю да братняга народа”, „Зачарований білоруським мелосом” тощо. До різних білоруських енциклопедій ним написано більше ста статей про українсько-білоруські літературні взаємини. Найбільша авторова увага надається українсько-білоруським зв’язкам, як наслідок тісної творчої співпраці з білоруськими мовознавцями і літераторами , і в збірнику наукових праць „Славістичні студії” /Зв’язки, постаті, оцінки (Запоріжжя, 2003. – 203 с.). Ввійшли до нього й авторові статті, в яких розглядаються окремі питання славістики, зокрема міжслов’янських літературних, мовних, фольклорних і культурно-історичних взаємин. Усього у збірнику вміщено двадцять п’ять статей та нарисів про Івана Франка, Йозефа Добровського, Шандора Петефі, Христо Ботєва, Агатангела Кримського, Максима Богдановича, Федора Корша, Олеся Гончара, Янку Купала, а також рецензії, відгуки й анотації.

Значну увагу приділяє В.А.Чабаненко вивченню мовотворчості Т.Шевченка, І. Франка, І. Вишенського, Лесі Українки, В. Стефаника, В.Поліщука, Олеся Гончара, Яра Славутича та інших українських письменників.

У творчому доробку В.А.Чабаненка численні рецензії не лише на дослідження з мовознавства І.О.Варченка, С.І.Дорошенко, У.В.Аніченка, В.С.Ващенка, С.Я.Єрмоленко, В.Супруненко та ін., але й на художні твори, зокрема на книги Д.Бандрівського, Я.Баша, Дніпрової Чайки, П.Ребра, М.Лиходіда, В.Мисика, Яра Славутича та ін. Упорядник та автор біографічних довідок про поетів антології „Січовий парнас” (Запоріжжя, 2000. – 400 с.), в якій знайомить із поезією майже сорока вихованців Запорізького національного університету.

Він є автором близько ста п’ятдесяти статей в українських енциклопедіях: „Українській радянській енциклопедії”, „Українській літературній енциклопедії”, „Шевченківському словнику”, малій енциклопедії „Українське козацтво” та енциклопедії „Українська мова”.

В.Чабаненко є упорядником, редактором, автором Переднього слова і приміток збірника „Січова скарбниця. Легенди та перекази Нижньої Наддніпрянщини” (1999). Це інша назва уже згаданої фольклорної збірки „Савур-могила”, яку упорядник майже вдвічі доповнив новими переказами та легендами.

Видає два збірники „Моя Франкіана” (2005) і „Моя Шевченкіана” (2006), до яких увійшли мовознавчі, літературознавчі, історичні та публіцистичні нариси, енциклопедичні статті, публічні промови, рецензії. У першому знаходимо статтю „Щоб слава наша не вмирала (І.Франко про козацтво), у якій автор „щедру данину феномену українського козацтва” розглядає через призму Франкового поетичного слова і літературознавчих студій. „Він зробив, – пише автор, – усе для того, щоб ця слава не вмерла і не дала згаснути історичній пам’яті його рідного народу” [5:16]. Автор Франкові студії про козацтво бачить у тісній сув’язі з поезією Кобзаря, у творчості якого козацька тема є однією з провідних. До збірників В.Чабаненко включив свої вірші „Сповідь” (написаний узимку 1960 року після того, як автор у складі військової делегації під час строкової служби відвідав Львів; вперше вірш опублікований у збірці „У вічному двобої”(2000)), „Мій меч” та „Правда вогнелика (Пам’яті Т.Шевченка)” „Сіячеві слава”, написані у далекі 60-і роки, але опубліковані вперше у цій збірці. Вірш „Сповідь” – це твір глибокого філософського змісту про історичну долю України, гострої сатири на існуючий лад, незнищенності українського козацького духу, етнічної єдності степової і гірської України. Подамо тут лише уривок:

Серед публіцистичних нарисів збірки „Моя Шевченкіана”, особливий бентежний щем викликає спогад „Мої перші кроки до Шевченка”, в якому автор пише, що „захоплення Шевченком у мене зростало в міру того, як моїм очам і моєму дитячому розумові відкривалася навколишня дійсність. Усе в цій дійсності я оцінював через призму Шевченкових ідеалів, із огляду на світобачення поета. Читаю, було, „А там степ та могила”, „Защебече соловейко в лузі на калині”, „Меж ярами над ставами Верби зеленіють”, „Тополі по волі Стоять собі, мов сторожа, Розмовляють з полем”, „За байраком байрак”, „Ой діброво – темний гаю!” – і мов бачу наш степ аж до Гайманової могили, іду Великим Лугом і чую, як на калині витьохкує соловейко, стою під вербою над Больбатівським ставком, біжу в поле до мами, а над дорогою шумлять тополі, спускаюся в глибокий байрак за старим панським садом, спостерігаю, як десь за дібровою сідає на спочинок сонце... Одним словом, Шевченкові образи суголосили з тим, що складало прикмети моєї батьківщини. Пізніше я довідався, що це образи-прикмети не просто батьківщини, а Батьківщини-України [2:145-146]. Любов родини, чесна батьківська праця, Шевченкове правдиве слово сформували його як „патріота-шевченколюба”, свідомого своєї приналежності до великого народу. Тому так урочисто і заклично звучать рядки, присвячені пам’яті Т.Шевченка:

Серед наукових інтересів В.Чабаненка важливе місце посідає публіцистика, присвячена проблемам відродження мови, історії, культури і духовності українського народу. Торкаючись дражливих питань національного відродження, він завжди пише про українство як духовно цілісну націю, яка має не кимсь написану, а свою власну історію і самобутню культуру. У численних виступах по обласному радіо, телебаченні, у газетних публікаціях він гостро виступає проти закриття українських шкіл в м. Запоріжжі, застерігає, яку небезпеку для держави становить недбале ставлення і байдуже використання державної мови серед представників ряду професій, в чому полягає загроза російщення українців і надання російській мові статусу державної, виступає проти плюндрування природи, оскільки у світі все взаємопов’язане: природа, людина, мова, історія. У руйнації віковічної природи вбачає не лише наукове невігластво, але й цілеспрямоване нищення „дороговказів”–символів нашої незалежності, свободи, боротьби за волю і самостійне державне життя у колі вільних народів.

Упродовж багаторічних роздумів, пошуків, досліджень з’являється оригінальна наукова розвідка В.Чабаненка „Великий Луг Запорозький” (Історико-топонімічний словник. – Запоріжжя, 1999. – 331 с. + 2 карти), яку присвятив „невмирущої пам’яті вірному синові України, шляхетному лицареві й великому страднику Петрові Кальнишу зі всім славним Військом Запорозьким Низовим”. Це перша книжка автора про „одне з див української природи та історії – Великий Луг Запорозький, який перестав існувати після побудови Каховської гідроелектростанції і виникнення Каховського моря” [7:4].

Матеріалом для історико-топонімічного словника стали власні спостереження, спогади земляків, друковані, архівні, картографічні джерела, легенди та перекази, хронологічні межі якого сягають від Геродотових часів до сьогодення.

Книжка „Великий Луг Запорозький” – це словник енциклопедичного типу, в якому подано історичні, географічні, археологічні, лінгвістичні, фольклорні та інші відомості про 2075 топооб’єктів, „абсолютна більшість яких назавжди зникла з карти Нижньої Наддніпрянщини”. Укладаючи словник, його автору довелося провести надзвичайно ретельну перевірку і зіставлення фактів, оскільки „протягом віків фізична географія Великого Лугу та його околиць неодноразово мінялася. Все це утруднювало наукове опрацювання реєстрових одиниць”[7:4]. Десятки разів доводилося зіставляти добуті факти, щоб встановити локалізацію того чи іншого топооб’єкта і подати істинну історію реєстрової одиниці. Кожна словникова стаття несе не лише топографічні, але й історичні, етимологічні, культурні та інші відомості про об’єкт.

У Словнику авторові пояснити основні причини затоплення Великого Лугу не завжди вдається , зважаючи на його специфіку, і він це виголошує у публічних виступах, зокрема на обласному радіо у програмі Василя Федини „Мова рідна, слово рідне”: „Яку мету переслідували ті люди, які нищили Великий Луг? Ясно, що був елемент невігластва: не прораховано на належному науковому рівні, до чого це зможе призвести. Але я абсолютно впевнений, там була ще й інша причина, яка підштовхнула до руйнації Великого Лугу, до знищення цієї землі. Це ж територія, де була Запорозька Січ. А що таке Запорозька Січ для України, для українського народу? Це символ нашої незалежності, свободи, боротьби за свободу й незалежність. Це наша історія.

І ось люди, які тепер тут живуть, які їдуть електричками повз так зване Каховське море, не знають, що вони їдуть повз руїни, повз труну нашої волі, нашої історії, повз труну нашої правічності, яка веде свій родовід ще з трипільських часів, періоду, який сягає в глибину в 7-10 тисяч років історії. Так от знищено все. Але справа не тільки в тому, що воно знищено – нищиться воно й досі” [9:79].

Національна Спілка письменників України і Дніпропетровський державний історичний музей імені Д.І. Яворницького в 2002 році нагородили професора Віктора Чабаненка премією імені Д. І Яворницького за історико-топонімічний словник „Великий Луг Запорозький”.

Своєрідним продовженням „Великого Лугу Запорозького” стала не менш оригінальна книга В.Чабаненка „Українська Атлантида” (Запоріжжя, 2006. – 405 с.). Це, власне, два різних за задумом томи книги–реквієму, в яких розкривається одна із трагічних сторінок нової української історії: затоплення Великого Лугу.

Книга В.Чабаненка – це й ода пам’яті віковічній природі, рослинному і тваринному світу Великого Лугу, унікальній екологічній системі, які складалися протягом багатьох тисячоліть і пішли „мутнохвиллям” на дно Каховського моря, нашій давній людності, що творила матеріальні й духовні цінності, січовому великолузькому товариству ХVІ–ХVІІІ століття, лицарському ордену запорожців, що мав великий авторитет у всьому цивілізованому світі.

Запорожці говорили, що „Січ – мати, а Великий Луг – батько”, де „Запорозька Січ стала осередком, навколо якого склався військовий і політичний центр української нації, а потім і державна система – козацька республіка... за своїм демократичним спрямуванням була унікальним явищем у тогочасній Європі, справжнім островом свободи в океані середньовічної авторитарності й покори” [10:93]. Середньовічній Європі запорожці показували не лише високий військовий вишкіл, але й глибокий свідомий патріотизм, справжню демократію, правдиву віру в Бога, освіченість, вміння господарювати і захищати власні права вільної людини, оберігати й примножувати природні багатства. Про все це у цій книжці.

Та не лише знайде читач в ній правдиву історію Великого Лугу і Запорожжя, але й ономастичні, етимологічні, фольклорно-етнографічні, географічні, мемуарні спостереження автора. Подаючи останню історичну сторінку з життя Великого Лугу, автор робить опертя на власні спогади та спогади своїх земляків, мешканців надвеликолузької місцевості. Книга ця також про те, як „байстрюки Єкатерини”, силою й обманом відбирали нашу споконвічну землю, січові вольності–займища. Примусові переселенці із північних регіонів більше двох століть „обустраівалі” споконвічно український край. Ось сучасні наслідки цього колонізаторського „обустройства”, про які пише автор: „Теперішня різноплемінна людність Нікополя (значною мірою „рускоязичная”) мало цікавиться Запорожжям. Та воно й не дивно, адже після зруйнування Січі і протягом 19-го століття місцевим жителям московська окупаційна влада суворо забороняла згадувати й розповідати чи співати на людях про козаччину. Хто порушував заборону, того карали різками. Не можна було захоплюватися запорозькою героїкою і в часи московсько-більшовицької імперії (СССР), оскільки таке захоплення вважалося „українським буржуазним націоналізмом” і каралося Сибіром, Соловками, в’язницею або розстрілом. Отож сучасні нікопольці цікавляться більше єврейсько-вірменськими та московськими „хохмами”, аніж легендами й переказами про козаків. Нещодавно 2-й канал („1+1”) Українського телебачення на повному серйозі повідомив, що в Нікополі (за бажанням громадськості) має відкритися музей... „мадам Грицацуєвой” і що буцімто ця „мадам”, як і Остап Бендер (персонажі з творів І.Ільфа та Є.Петрова), були родом саме з Нікополя! Отакі-то чудеса в решеті! Який там Петро Кальнишевський, який там Іван Сірко!...Нате вам, дурні хахли, мадам Грицацуєву!” [11:226].

Крізь призму лінгвістичного, історичного, фольклорного та іншого матеріалу В.Чабаненко проводить думку, що кожен народ протягом історії набуває власний досвід у спілкуванні з природою, виробляє стійкі духовні і моральні цінності, основа яких у шанобливому ставленні до лицарів княжої, гетьманської та новітньої доби, до національних і культурних святинь. Вину в трагедії Великого Лугу, – хоч вона була лише „епізодом” серед трагедій в колоніальному минулому України, – автор вбачає не лише в тому, що національні дороговкази знищені імперською, а потім тоталітарно-більшовицькою експансією, але й „правнуками поганими”, що „дали себе в пута взяти”. Та Великий Луг сьогодні живе, оскільки „світить нам ясними очима-озерами із мороку передчасся, він шумить нам п’янкими вітрами із трипільсько-скитських тисячоліть, він озивається до нас легендами із козацьких віків... Удивляймося в ті очі – і побачимо свої першосліди на Землі!. Услухаймося в той шум – і почуємо голос своєї Долі! Вникаймо розумом у ті легенди – і дізнаємось, чиї ми нащадки” [11:373].

Зроблено на науковій ниві професором В.Чабаненком багато: видано більше тридцяти книг і майже 1000 публікацій; він – редактор „Вісника Запорізького осередку вивчення української діаспори”, відповідальний редактор багатьох наукових видань, член редакцій кількох наукових, літературних і періодичних видань, активний громадський діяч ( Почесний голова Запорізького обласного об’єднання ВУТ „Просвіта”, нагороджений медаллю Всеукраїнського Товариства „Просвіта” імені Тараса Шевченка „Будівничий України” за вагомий особистий внесок у справу українського національного відродження, розбудову та зміцнення Української держави).

У мовознавчій, літературознавчій, публіцистичній і поетичній творчості Віктор Антонович Чабаненко, на нашу думку, продовжує розвивати українську філософську школу, яка бере початок від Григорія Сковороди і Памфіла Юркевича, відома під назвою кордоцентризму або „філософії серця”. Вона – в усвідомленні українцями величі славної й героїчної історії, культури, духовності, створених нашими пращурами після нескінченних жертв і втрат; вона – „в співах без ярма”, в емоційному стані душі, що зберігає первісну силу і навертає народ до власних традицій на життєвій державницькій ниві. Бажаємо у рік сімдесятиріччя здоров'я, плідної праці, нових здобутків, творчих злетів і „щастя пити із сонячних криниць”.

1. Донців Д. Дух нашої давнини. Друге видання. – Дрогобич, 1991. – 341 с.
2. Чабаненко Віктор. Моя Шевченкіана. – Запоріжжя, 2006. – 170.
3. Чабаненко В.А. Говоры долины реки Конской. – Автореф. дисс…канд. филол.наук. – Днепропетровск, 1965. – 24 с.
4. Чабаненко В.А. Основи мовної експресії. – К.: Вища школа, 1984. –167 с.
5. Чабаненко Віктор. Моя Франкіана. – Запоріжжя, 2005. 50 с.
6. Чабаненко Віктор. У вічному двобої. Поезії. Поетичні переклади. – Запоріжжя, 2000. – 100 с.
7. Чабаненко Віктор. Великий Луг Запорозький. Історико-топонімічний словник – Запоріжжя,1999. – 331 с.
8. Чабаненко Віктор. Собор душі моєї. Поезії. Поетичні переклади. –Запоріжжя, 1998. – 94 с.
9. Федина Василь. І голос той, і ті слова... – Запоріжжя, 2006. – 300 с.
10. Івусь Михайло. Феномен світової історії.// Духовна велич України. Науково-публіцистичний збірник – К.: Просвіта, 2004. – 248 с.
11. Чабаненко Віктор. Українська Атлантида. – Запоріжжя, 2006. – 405 с.
12. Чабаненко Віктор Антонович. Бібліографічний покажчик / До 60-річчя з дня народження і 40-річчя наукової діяльності/ – Запоріжжя,1997. – 66 с.

Шевченко Тарас Григорович
кандидат філологічних наук,
доцент кафедри української мови
Запорізького національного університету

ВЕЛИЧАЛЬНЕ СЛОВО ФІЛОСОФІЇ СЕРЦЯ