Двох запорізьких велетнів картини! У виставковій залі – вернісаж
27 листопада у виставковій залі Запорізької обласної організації Національної спілки художників України урочисто відкрилася виставка робіт художників Станіслава Шинкаренка та Івана Василенка. Виставлено понад сто картин митців. Історія нашого краю, закарбована в мистецтво.
Голова Запорізької організації НСХУ, заслужений художник України Ірина Гресик, дочка Станіслава Шинкаренка, яка вела це свято, зазначила, що виставка завершує низку заходів, приурочених 75-ій річниці вшанування жертв Голодомору. На представлених полотнах обох художників можна побачити багато сюжетів, присвячених цій трагічній темі. Цю думку підтримав також секретар Запорізької міської ради Юрій Каптюх, зазначивши, що Станіслав Шинкаренко та Іван Василенко залишили в житті нашого міста немеркнучий слід – вони перенесли через віки все те, що ми бачимо на їхніх полотнах.
 |
| У центрі (з папкою) – Ірина Гресик |
Тарас Григорович зазначив, що до організації виставки долучилися не лише члени Спілки художників, але й члени правління ЗОО ВУТ «Просвіта», просвітяни запорізького краю. Слід відзначити Валерія Передерія, який зробив макет книжечок про Івана Василенка та Станіслава Шинкаренка. Вони презентовані на цьому святі. Оглянути альбоми можна тут.
На жаль, не зміг прийти на свято Іван Василенко – завадила хвороба. Прийшли його діти Віталій та Наталка, онук Богдан. Зокрема, син сказав, що батько був свідком Голодомору. Деякі його картини відтворюють ці події, адже автор хотів, щоб вони ніколи не повторилися й наша пам'ять це завжди зберігала.Спогадами про зустрічі з двома дивовижними художниками-подвижниками, людьми поділилися також доктор історичних наук, професор, директор обласного краєзнавчого музею Георгій Шаповалов:
- Мене, молодого, приваблював до них тоді й приваблює досі їхній патріотизм у всьому, що вони робили, писали, говорили.
Проникливо виступив член НСХУ Олексій Якушенко, який учився на творчості цих майстрів і прагнув перейняти в них усе найкраще.
Ідеєю козацтва він проймався навіть уві сні
Станіслав Шинкаренко (1922-1991) - член Спілки художників України з 1961 року. Закінчив Дніпропетровське художнє училище (1955). Живописець.Багато людей запам’ятали його завдяки колоритній зовнішності, козацьким вусам, високому зросту. Громадська робота органічно входила в життя художника. Він був серед організаторів Запорізької обласної організації Спілки художників України 1961 року. Обирався членом її правління, очолював живописну секцію. Був членом правління Запорізької обласної організації ВУТ «Просвіта».
Заслужений діяч науки й техніки України, письменник, академік АН вищої школи України Віктор Чабаненко, на той час голова ЗОО ВУТ «Просвіта», познайомився й заприятелював зі Станіславом Гавриловичем у кінці 80-х. Якось після одного із засідань правління художник запросив його в майстерню, довго показував свої роботи. Жалкував, що протягом багатьох часів на тему козацтва було накладено табу.
- У майстерні я побачив багато етюдів козацької тематики, - розповів Віктор Антонович. - Я був заворожений - у нашому місті є такий гарний художник! Вийшов із майстерні і був безмежно радий, що уподобав цю людину. Нам пощастило брати участь у підготовці відзначення 500-річчя запорозького козацтва. На той час він проймався цією ідеєю навіть уві сні. Спочатку ми побували 5 серпня 1990 року в Капулівці на могилі Івана Сірка, де зібралося понад чверть мільйона чоловік – практично з усієї України. І ось уся ця людність наступного дня прибула в Запоріжжя, вийшла з автобусів на Правому березі, вишикувалася в колону й пішла через греблю Дніпрогесу на Лівий берег. На вулиці 12 Квітня їх зустріли члени правління ЗОО ВУТ «Просвіта».
У Віктора Антоновича збереглося історичне фото, яке зафіксувало цю подію – першим іде Станіслав Шинкаренко, поруч Віктор Чабаненко, далі – Михайло Горинь, Дмитро Павличко, Лесь Танюк, мовознавець Андрій Бурячок.
- У колоні серед інших були також Микола Поровський, Олексій Гудима, - доповнює розповідь Віктор Чабаненко. - Ми були соратниками таких людей! У моїй пам’яті Станіслав Шинкаренко залишився таким, як на цій світлині.
 |
| Історичне фото з архіву Віктора Чабаненка: перший зліва – Станіслав Шинкаренко |
Народна артистка України Тетяна Мірошниченко згадує Станіслава Шинкаренка як активного просвітянина. Часто зустрічала його в «Клубі творчої інтелігенції», яким керувала Зіта Дніпрова. Прикметно, що він завжди сидів у першому ряду.
Митець Шинкаренко відчував себе художником-громадянином, нащадком запорожців, сином своєї землі, намагався осмислити її історію від скіфських до давньоруських глибин у картинах 60-80-х років - «Навала» (1960), «Київська Русь» (1970-71); через козацькі образи – «Іван Сірко» (1976); через трагічні сторінки в історії ХХ століття – «30-40-ві» (1989), «Затемнення» (1989).
«Тумани 33-го» родини Шинкаренків
Нелегкі випробування випали на долю Станіслава Шинкаренка. Він був молодшим сином у багатодітній родині сільського коваля. Одне з ранніх вражень художника – втеча його батьків із рідного села з малими дітьми холодної ночі 1933 року від голоду й виселення. Йшли на Дніпрогес, бо там не перевіряли документи й приймали всіх на будівництво греблі. Родина перебралася з Кіровоградщини в Запоріжжя й оселилася на Вознесенівці. Ці події художник відобразив у картині «Тумани 33-го», яку написав в останній період свого життя, коли міг уже легально реалізувати свої задуми.Він умів оцінити щоденну музейну працю
Із теплотою згадує співпрацю з художником провідний науковий працівник Запорізького художнього музею Ірина Ласка:- Коли було створено Запорізький художній музей, Станіслав Шинкаренко один із перших подарував у його фонди свою картину «Медсестра» – лірично настроєний портрет медсестри, яка зупинилася в задумі біля підвіконня з букетом вербових котиків. Усього ж нині в музеї зберігається вісім робіт художника. Із того часу ми підтримували творчі стосунки майже два десятки років. Він був жадібною до життєвих вражень та інформації людиною. Часто заходив до нас по дорозі в майстерню. Цікавився нашими музейними справами. Розповідав про новини у художників. Інколи запрошував до своїх нових робіт, щоб послухати наші враження. Постійно бував на музейних заходах, обов’язково приходив на відкриття нових виставок. Високий, підтягнутий, святковий. Радів разом із нами. Умів оцінити щоденну музейну працю. Розумів значення нашої напруженої виставкової роботи для культурного життя міста, для творчої атмосфери в середовищі художників і зростання музею. Жодного разу не відмовив зустрітися з глядачами в музеї чи у своїй майстерні. Часом він приносив нам квіти. Якось восени він попросив у нас дозволу наламати гілочок калини, що росте біля музею, яку посадив його перший хранитель Іван Коломієць під нашими вікнами – так з’явився натюрморт «Пам’ять про брата Степана» (1987) з нашою калиною. Степан пропав безвісти на війні. На картині бачимо: навколо букета яскраво червоної калини розкладено пожовтілі світлини довоєнних часів.
Портрети й натюрморти митця
Станіслав Шинкаренко був майстром портрета – йому позували сталевари, лікарі, сталевари, художники, навіть справжній індус, який був тут на практиці. У цих творах не забуті настанови вчителів: художник намагається віднайти щось привабливе й неповторне в кожній моделі. Залишив він і декілька автопортретів.Улюбленим жанром художника був натюрморт. Це – «Червона калина» (1984), «Диня з яблуками» (1985), «Квіти» (1986), «Гриби» (1987), «Бузок» (1990). Ставши досвідченим майстром, він створює натюрморти-картини, які через предмети, образи передають історичну епоху, відображують український національний колорит - «Вересень» (1985).
Суспільного звучання набув його натюрморт «Чорні яблука» - одна з останніх робіт, що виникла із чорнобильського болю. На надзвичайно високій точці зору, на різко нахиленій до глядача площині полотна – коло тріснутої тарілки з трьома почорнілими яблуками. Лаконізм, відчуття тривоги й неспокою. Ця робота подарована Запорізькому художньому музею дочкою художника.
Війна та мир Івана Василенка
Іван Василенко (1922) - член Спілки художників України з 1971 року. Закінчив Казанське державне художнє училище (1948-1954). Працював у Казанському художньому фонді. У Запоріжжі викладав у художній школі (1960-1965). Багато випробувань випало на долю Івана Василенка. Народився у рік першого Голодомору, вже дитиною пережив другий. Його рідне село - Кагамлик на Полтавщині майже все вимерло. Сусіднього села Черепахівки взагалі не стало. Скрізь - самі могили.
- Коли насувався голод 1932-го, - розповідає Іван Васильович, - батьки працювали в колгоспі. Першими розкуркулили найбагатших людей і відправили на Соловки. Тоді вже односельці почали збирати групу, щоб утекти на Дніпробуд. Пливемо до Кременчука - із гучномовця лине: «П’ятирічку – за чотири роки!» А люди на пароплаві помирають. Навіть на пристані у Градиську декілька чоловік померли. А в Кременчуці, дивлюся, наша сусідка сидить, Оксана Святелик, - красуня, і дитинка коло неї. Коли розвиднилось, вона померла.
Побачене в дорозі запало в душу майбутнього художника. Багато років потому він усе це відобразив на полотні.
Родині Василенків і до цього довелося долати не одну перешкоду. Батько Івана Васильовича брав участь в імперіалістичній війні, де заслужив три «Георгії» – дві нагороди вручав сам цар. За ці хрести більшовики, коли прийшли до влади, відправили його на десять років на Соловки будувати трасу. Увесь цей час мати й діти говорили, що в них батька немає – боялися признатися. На щастя, батько повернувся. Із одного з портретів - «Батько» (1956) - на нас дивиться чоловік із сумним поглядом, на обличчі якого закарбувалися життєві негаразди, що випали на його долю.
 |
| Іван Василенко (ліворуч) із першим директором Запорізького художнього музею, художником Григорієм Соколенком |
Іван не встиг як слід стати на ноги, як розпочалася Велика Вітчизняна війна й додала нових трагічних моментів у життя. 1941 року його мобілізували у Свердловське військове училище, а з травня 1942-го вже був на фронті. 1944 року після третього поранення батьки отримали похоронку на сина. Про його загибель написав листа й бойовий товариш. Але Іван дивом вижив.
Із 1965 року Іван Василенко працює в Запорізьких майстернях художнього фонду України. Створив монументальні образи: мозаїку «Дума про трьох братів Азовських» (с.Азовське); рельєфи «Запорозька Січ» (в співавторстві з Леонідом Орленком, готель «Інтурист») та «Декоративні рельєфи» за народними мотивами (ПК «Орбіта»); барельєф «Славутич» (у співавторстві з Григорієм Марченком, готель «Дніпро»); декоративний фриз «Легенди про Хортицю» (республіканський центр реабілітації хворих); декоративний рельєф з алюмінію «Тарас Бульба» (профілакторій на о. Хортиця).- Іван Василенко – цікавий своєю багатосторонністю, - говорить голова Запорізької обласної організації Національної спілки художників України Ірина Гресик. - Дуже багато митців, які стали членами нашої організації, наприклад, Галина Сапєгіна, Анатолій Заярченко, Микола Іолоп згадують його як першого вчителя художньої школи. Він належить до найстарших наших митців і дає нам приклад сумлінної щоденної творчої праці, служіння мистецтву.