У березні 2006 року побачила світ книга “Запорізький Національний університет: історія і сучасність (1930-2005): ювілейна книга” (Запоріжжя, “Дике поле”, 2006), видана до 75-річчя Запорізького Національного університету. У першу чергу цікавість до названої книги зумовлена моїм глибоким переконанням у тому, що історія університету, як і історія держави, повинна бути правдивою.,.

За статутом звітно-виборні конференції обласних організацій Всеукраїнського товариства української мови “Просвіта” імені Тараса Шевченка проходять раз у чотири роки. Тому й не дивно, що проблем, які треба було вирішити просвітянам області, набралося за звітний період чимало. Головне ж, що цікавило деяких членів товариства – використання коштів. І хоча голова Запорізької обласної організації Тарас ШЕВЧЕНКО пояснив, що з Києва, з Центрального правління, коштів практично не надходило, тож йому нема чого сказати з цього приводу, окремі просвітяни наполягли, щоби хоча б про приміщення він прозвітував.

СПРАВДІ, після того як колишній Народний дім (він був побудований на кошти просвітян ще на початку минулого століття) колишня міська влада успішно продала, “Просвіта” поневірялася по чужих приміщеннях. То козаки давали їй тимчасовий притулок, то самі просвітяни орендували де-небудь у будинку культури (наприклад, ім.Дроб’язка) кімнатку. І ось знайшлася добра душа – пан Пилип Тараненко, який придбав квартиру й подарував її “Просвіті”. І деякі члени товариства почали підозрювати, що правління та його голова мали на цьому якийсь зиск. Заспокоїлися тільки тоді, коли Тарас Григорович зачитав дарчого документа, а голова зібрання Михайло Калиняк запитав відверто:
– Підніміть руки всі, хто не довіряє Шевченку, хто підозрює його в тому, що він міг прикарманити просвітянські гроші?
Не піднялося жодної руки.
Ті ж самі “активісти” дуже намагалися звинуватити правління й у тому, що організація “нічого не робить”. Мовляв, не було чути протестів “Просвіти” проти русифікації й наступу імперсько-шовіністичних сил. На це пан Тарас привів більш ніж переконливі спростування. Це – ледь не десятки звернень до багатьох владних структур. “Просвіта” чотири рази пікетувала владні структури, домагаючись захисту державної мови. А ще саме просвітяни ходили по судах, коли вирішувалося, чи законним буде введення в Запоріжжі другої державної (офіційної) мови.
Цим робота “Просвіти” не обмежувалася. Гордістю просвітян є народний самодіяльний хор культурного центру “Народний дім” “Запорозькі козаки” (керівник – заслужений діяч мистецтв України Петро Степкін). До речі, цього дня присутні послухали українські народні пісні у чудовому виконанні цього колективу.
Автор цих рядків нарахував на імпровізованому стенді більше двох десятків книжок, виданих запорізькою “Просвітою”. Переважна більшість їх – саме просвітницького спрямування. Це – хортицькі легенди, словники, розвідки про підпілля ОУН-УПА в Запорізькій області... Усе це, звичайно, потрібне нашим людям, які в часи тоталітарного режиму чули тільки те, що було вигідне беріям і сусловим, андроповим і щербицьким. Ці книжки видані за гроші меценатів (голови правління ТУМ у Чикаго Віри Боднарук і референта цього товариства Євгена Боднарука). За їхній кошт видавалась і просвітянська газета “Дніпрові пороги” (редактор Анатолій Ажажа, поліграфіст Володимир Іванов). Марія Крижанівська зі Сполучених Штатів Америки передплатила Запорізькій обласній організації ВУТ “Просвіта” тижневик “Свобода”. Оце й усі кошти, до яких було якимось чином причетне правління.
За приміщення немає нині чим платити. Не ходити ж Тарасові Шевченку з протягнутою рукою й “колядувати”! Він знайшов вихід: одну з кімнат здав ЗОО КУН. Із умовою, що Конгрес українських націоналістів платитиме за всі комунальні послуги, квартирну плату, за електрику тощо (за все приміщення). І тому було чути ремствування деяких членів, що так робити не слід. А як? Критикувати можна кого завгодно й за що завгодно. От ще якби й справедливо критикувати...
Усі просвітяни працюють не за гроші. Майже всі вони намагаються донести до широкого загалу (кожен по-своєму) певні знання про мову, літературу, історію. Їм усім нелегко. Бо це – добровільне неоплачуване навантаження. Ще більший тягар несе голова правління. Тому дивною була агресивна позиція декого з членів “Просвіти”, які готові всім і кожному перегризти горлянку, обрати будь-кого, хоч із вулиці, якби тільки не нинішнього голову, який, здається, нікому нічого поганого за вісім років роботи не заподіяв. І тому ваш покірний слуга поставив сам собі запитання: а якби там ще й оплачувана посада була? Чи не в десятки разів збільшилося б заздрісників і “доброзичливців”?
Кажуть, колись англійська королева відвідала астрономічну обсерваторію й була вражена, коли їй повідомили, що вчені отримують там дуже низьку зарплату. Але прем’єр-міністр їй пояснив, що якби платили багато, то вчені там не працювали б і наукових досліджень не було б. Їхні місця зайняли б ділки й пройдисвіти. Щось подібне, на жаль, відбувається й у нашій “Просвіті”.
Та не їсти ж одне одного треба, а працювати не покладаючи рук! Питати не тільки з влади, чому багато посадовців нехтують державною мовою, але й з прокуратури, яка повинна слідкувати за дотриманням усіх законів України, в тому числі й про мови. Залучати до своїх лав не крикунів, а тих, хто може щось робити: прочитати лекцію, провести цікавий пізнавальний урок, видати книжку, виступити на радіо чи телебаченні тощо. Бо кричати “ганьба” набагато легше, ніж займатися потрібними справами.
Головою обласної організації знову обрано Тараса Шевченка. Але навряд чи можна йому позаздрити...